Складні життєві ситуації, проста людська лінь чи щось ще об’єднали їх усіх в одну дружну сім’ю, будинком для яких стали вулиці міста, покинуті багатоповерхівки, зал очікування залізничного вокзалу та скрізь. Більше на сайті mykolaiv.one.
Законодавство України, як би, виділило кілька сторінок закону під питання реінтеграції бродяг. А за фактом: жебраки на зупинках, у підземних переходах та біля магазинів.
Палиця з двома кінцями, причому обидва – гострі. Більшість міських люмпенів – дорослі чоловіки, фізичний стан яких цілком дозволяє працювати. Відіграв, мабуть, свою роль людський фактор: було б полювання – закипіла б робота, як кажуть.
Другий кінець – міська влада. Розв’язувати цю проблему, скаже більшість співчувальників, їхня турбота. Але тут, прошу мене пробачити, ніякий пряниковий батіг не допоможе, якщо вуличне життя солодким здається.
Моральна сторона проблеми
Ніхто не посперечається, що причини, через які людина виявляється, не те що поза квартирою, а й поза соціумом, вони різні. Хтось колишній професор, кинутий дітьми, а хтось і сам дітей покинув. Хтось сидів за партою, а хтось просто сидів. Але дворове життя у всіх одне – головне, вижити.
Виживають вони в основному коштом тих, кому «легше», хто має дах над головою і гроші. Косі погляди, кинуті в бік перехожих, що не кинули дрібниці, жалібні прохання та таблички з написами, що кричать. А чи цікавить «сидячих» чоловіків те, скільки годин довелося пропрацювати «жінці, що проходить», щоб купити шоколадку синові?
Ні для кого не секрет, що сміттєві урни дуже часто стають свого роду «закусочними» для певного контингенту людей. Ніколи не забуду картину, яку спостерігала біля одного такого «бістро». Чоловік середніх років, з погляду на якого, легко визначити, що «вигодувала сина вулиця», буквально за дві хвилини знайшов у контейнері недоїдений гамбургер, майже повну пляшку йогурту і, кинуту кимось ще палаючу цигарку. Середньостатистичний городянин може дозволити собі такий «бенкет» максимум раз на тиждень-два, виходячи зі співвідношення «ціна-зарплата».
Чи є бродяжництво – чимось новим
«Бездомних в СРСР не було» – саме таким напихали раніше багатьох батьки, про це кричав телевізор. Але чи так воно було, як у пісні співалося? Частка правди в цьому є, адже бродяжництво каралося позбавленням волі, а закон попереджав, що виселити людину з помешкання не можна було, попередньо не надавши нове місце проживання. Але девіанти були й там, за старих часів. Люди кидали сім’ю, роботу і перебиралися надвір просто тому, що їм подобався бродячий спосіб життя, пияцтво і паразитування.
Більшість тих, хто звик до соціального паразитизму, просто не бажає повертатися до нормального життя. Як мінімум, доведеться працювати. І тут у хід йдуть виправдання: “ніхто не візьме мене на роботу”, “країна така – роботи немає”, “та кому я такий потрібен?”. Акцент зміщую на слово «виправдення», адже роботи у країні/місті/селі повно. Споживач знайдеться на будь-який товар: будь ти школяр, студент, пенсіонер, емігрант. Навіть відсутність документів не робить погоди. Вжити варто всіма улюблений вираз – було б бажання. Безхатченки – бич сучасного суспільства. Як поводитися оточуючим із цими людьми – справа кожного. Але й влада не повинна залишатися осторонь проблеми.
Підсумовуючи, варто звернутися до сухих статистичних даних. Вони кажуть, що офіційно в Україні налічується 30 тисяч безпритульних, а неофіційно – 130.