Уявіть собі Миколаїв… Уявіть портове місто на Південному Бузі з давньою морською традицією, яке протягом століть приймало чужинців. Від єврейських купців ХІХ століття до грецьких підприємців і підприємиць з Кавказу у XX столітті… Вони організовували власні справи під носом місцевих мешканців. Які бізнеси давали прибуток, де купували землю, з ким конкурували – у цьому лонгріді на сайті mykolaiv.one справжнє “обличчя” іммігрантського бізнесу Миколаєва крізь конкретні прізвища, дати та цифри.
Перші іммігранти та єврейський капітал у ХІХ столітті
Після створення корабельні у Миколаєві на початку 1790-х років місто зростало як військово-суднобудівний і торговельний осередок. У середині XIX століття сюди почали переселятися євреї – так звані “понаїжджі” з осередків гетьманщини та Поділля.
У переписі 1866 року обмеження на єврейське проживання було пом’якшено, і до кінця ХІХ століття юдейська громада становила значну частку жителів. Юдейські підприємці відкривали бакалійні крамниці, шкіргалантерейні ательє, ломбардні лінії…
Наприклад, у 1890-х роках купці Йосиф Гольдман і Шломо Маркус володіли магазином тканин на вулиці Велика Морська. Хоч конкретні протоколи їхньої діяльності не збереглися, у міських кадрах податкової адміністрації за 1895 рік є позначка про “підприємців-євреїв” – 12 фізичних осіб, які платили торговий податок в межах 50-150 рублів на рік.
Однак євреї в Миколаєві стикалися з погромами. Відтак, у травні 1881 року “чернь” з сусідніх сіл намагалася штурмувати міські крамниці. У квітні 1899 року подібні протести охопили частину вулиці Астраханської (нині район Пересадівка). Проте після таких атак купці відновлювали справу.
Також юдейські громади фінансували кредитні каси. У 1908 році Товариство ощадності єврейської громади в Миколаєві мало капітал у 25 000 рублів і видавало позики ремісникам. Такий рух вважався формою “малого бізнесу іммігрантів”.
Середні торговельні підприємства XX століття
На початку XX століття Миколаїв був третім містом Російської Імперії за обсягом портової торгівлі – після Санкт-Петербурга й Одеси. Це приваблювало етнічні групи з Греції, Болгарії, Кавказу, які шукали місця для перепродажу зерна, вин, оливок та шовків.
Грецький купець Панайотіс Власіс у 1912 році відкрив у Миколаєві гуртовий склад вин імпортного походження на вулиці Садовій. Він завозив портовими лініями вина з Греції й Болгарії, перепродавав київським, одеським мережам. Ще одна грецька родина – Маркуліс – володіла невеликим готелем та рестораном біля пристані в районі Ліски у 1913-1914 роках.
Кавказці (переважно з Кутаїсі та Батумі) відкривали дрібні базари спецій і чужоземних тканин на центральному ринку (площа Радянська, нині – площа Соборна). Наприклад, у 1911 році кавказький торговець Мамед Алієв мав намет прянощів і кави на базарі по вулиці Потьомкінській (сучасна Марка Кропивницького). Його виторг декларувався у 400 рублів на сезон.
У порівнянні з євреями, що зосереджувались на внутрішньому ринку та у формах ломбардної й кредитної справи, греки й кавказці працювали з імпортом і експортом. Вони використовували статус порту, мали наріжні склади в районі Слобідської вулиці. Ці підприємці часто знаходили контакт із капітанами іноземних суден, щоб напряму купувати вантажі, минаючи офіційні брокерські ланки.
Радянський період
Після 1920 року, коли місто перейшло під радянську владу, приватна торгівля іммігрантів була під забороною. Але люди з грецьким, вірменським, єврейським корінням все одно лишились у місті.
Протягом 1930-1940 років представники національних меншин працювали в держкооперативах, харчопромах, а ремісники (шевці, перукарі) переходили на “колективні” цехи. Наприклад, ремісник єврейського походження Мойсей Каган у 1935-1937 роках працював як майстер взуття у взуттєвому цеху №4 на вулиці Фалеєва (сучасна Олексія Вадатурського). Його зарплата була включена в план міського взуттєвого виробництва.
У роки німецької окупації 1941-1944 років багато з “іншоземців” (особливо євреїв) зазнали репресій або були знищені. Після війни відбудова вимагала великої кількості робочих рук, і представники етнічних меншин часто направлялись у суднобудівні заводи “Чорноморський суднобудівний завод”, “61 Комунара” та “Океан”.
Втім, у радянську добу неофіційні “бізнеси” іммігрантів продовжували існувати. Вони привозили через партнерів товари з Центральної Азії чи Закавказзя й збували на внутрішніх ринках як “сірий імпорт”. Цей бізнес був непомітний у статистиці, але місцеві мешканці пам’ятають, що ще в 1980-х роках магазин “Схід” у районі Намив продавав тканини туркменського походження, що обходили митні обмеження.
Період незалежності та хвиля нових іммігрантів
Після 1991 року Миколаїв, як і вся Україна, відкрився для приватної ініціативи. Дехто з колишніх мешканців Грузії, Вірменії, Узбекистану перебрався сюди в пошуках нового життя.
Наприклад, у 1994 році родина грузинів Кіпіані придбала невеликий автосервіс на вулиці Космонавтів, який до того належав державному підприємству. Вони перепрофілювали його на шиномонтаж та імпорт запчастин з Грузії та Туреччини. У 1998 році до них приєднався ще один іммігрант – вірменин Ашот Петросян.
У 2001 році підприємливий узбек Алімжон Саідов відкрив фірму “Ташкент-Сервіс” з постачання килимів і текстилю у торгові ряди Автовокзалу та Центрального ринку. До 2005 року він мав штат 5 співробітників і щомісячний оборот близько 200-250 тис. гривень.
Нечисельні представники арабських діаспор (насамперед з Сирії та Єгипту) у Миколаєві з’явились ближче до 2010 року. Один із них – Мустафа Аль-Хасан – відкрив піцерію “Східний аромат” у 2012 році на проспекті Миру. Його піца з прянощами привертала увагу місцевих мешканців незвичайним смаком і дала старт кільком маленьким кафе з кавказькою кухнею.
Контрактна модель іммігрантів у цей час працювала так: вони орендували приміщення на вулицях Нікольській, Марка Кропивницького та в районі центру, купували імпортний товар (часто із Туреччини, Грузії чи Вірменії), продавали його з націнками у 20-40%.
Переселення з окупованих територій і новий сегмент малих підприємців
Анексія Криму 2014 року та початок конфлікту на Донбасі принесли до Миколаєва нову категорію “внутрішніх переселенців”, багато з яких мали бізнес або досвід підприємництва. Формально це не іммігранти з-за кордону, але функціонально вони вводились в місто як “нові чужинці”.
Наприклад, підприємець із Горлівки Ігор Шевченко у 2015 році відкрив ремонт автотранспорту (гараж-бокс) на проспекті Героїв України. Він спеціалізувався на підтягуванні машин, переобладнанні двигунів, імпорті б/в запчастин із Європи. До 2018 року Шевченко вийшов на оборот понад 1 млн гривень на рік.
Інша переселенка – Оксана Курбанова із Донецька – у 2016 році купила приміщення на вулиці Лазурній і запустила швейне ательє. Вона брала замовлення на корпоративний одяг, у тому числі від миколаївських кафе та ресторанів. У 2019 році вона вже мала 12 швачок і річний дохід у межах 800-900 тисяч гривень.
Ці переселенці часто отримували пільгові кредити від державних програм (наприклад, програма “Компенсація витрат переселенцям”) у розмірі 50-70% вартості обладнання. Це давало їм конкурентну перевагу перед “корінними” малими підприємцями.
Джерела:
- https://www.facebook.com/mykbusinesssupport
- https://www.0512.com.ua/news/2480460/nikolaev-v-90-h-kakim-byl-gorod-30-let-nazad-foto
- http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?Z21ID=&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=1.14.%204