Для багатьох Миколаївщина – це край кораблебудування. Але мало хто знає, що це ще й регіон, де багата на глину земля споконвіку сприяла розвитку гончарного мистецтва. Гончарство тут завжди було особливим. Це було непросто ремесло, а ціла частина культури й ідентичності нашого краю. Звідси вироби вирушали до сусідніх регіонів, знаходивши своє місце у дворянських маєтках і в простих хатах. А більше про гончарство на Миколаївщині читайте на сайті mykolaiv.one.
Спадок трипільської культури
Гончарство на території сучасної Миколаївщини бере свій початок ще з часів Трипілля. З IV–III тисячоліття до н.е. Античні поселення вздовж Південного Бугу свідчать про те, що глиняні вироби були важливою частиною життя тогочасного місцевого населення.
Знайдені археологами фрагменти кераміки в районі Дикого Саду в Миколаєві та на берегах Південного Бугу демонструють високу майстерність трипільців. Демонструють відмінні форми. Демонструють складні орнаменти, які символізували сонце, воду та життя. Тогочасна миколаївська кераміка мала характерну особливість. Мала витончені візерунки, що відображали природу нашого краю.
Коли гончарі Поділля чи Полісся були сфокусовані на побутовій функціональності, то майстри Південного Бугу більше створювали вироби для обрядів. Різноманітних. Бо трипільські гончарі неабияк підкреслювали символічність створених виробів.
Гончарство в період Київської Русі
Період Київської Русі тривав з IX по XIII століття. Тоді територія сучасної Миколаївщини входила до складу південних кордонів держави. Центром ремісництва тоді були Київ та Чернігів. А про Миколаївщину мало що знали…
Однак археологічні розкопки свідчать, що гончарство в нашому регіоні тоді активно розвивалося. Особливістю гончарної справи Миколаївщини в цей період було використання природних ресурсів. А саме червоної та жовтої глини. Її видобували в долинах Південного Бугу та Інгулу. Ця глина дозволяла створювати вироби високої якості. Створювати вироби, які поєднували в собі функціональність і естетику.
Гончарні майстерні були розташовані у близьких до річкових шляхів районах. От як, наприклад, сучасний Вознесенськ і Сокологірськ. Саме тут були виявлені залишки гончарних печей. Самі ж глиняні вироби мали чіткий побутовий характер. То були горщики, миски, дзбани… Їх використовували для зберігання зерна, молока та води.
Цікавим є той факт, що вироби з Миколаївщини мали унікальний рельєфний орнамент. Геометричні візерунки та рослинні мотиви. Вони відображали природу степу та нашу регіональну унікальність. З усіх регіонів Київської Русі, це було притаманне лише Миколаївщині.
Після монгольської навали в XIII столітті гончарство на Миколаївщині занепало. Проте його сліди залишилися в матеріальній культурі. Гончарство доби Київської Русі демонструє, як навіть у прикордонних степових територіях ремесло адаптувалося, ставши важливою частиною побуту й культури.
Період ХІХ століття
У ХІХ столітті гончарство на Миколаївщині перетворилося з традиційного ремесла на важливий промисел. Тепер це було однією з економічних основ усього регіону. У цей період місцевих жителів побутовими виробами забезпечували гончарі. До того ж миколаївські ремісники часто виходили на ярмарки і в інших губерніях. Цим вони популяризували свій унікальний стиль і техніку роботи з глиною.
Центрами гончарного виробництва були Вознесенськ, Сокологірськ, Баштанка та Новий Буг. І вибір цих міст не був випадковим. У долинах Південного Бугу, Інгулу та Мертвоводу були багаті поклади якісної глини. Вона мала оптимальний склад для створення простих побутових та декоративних виробів.
Миколаївські гончарі ХІХ століття славилися майстерним виготовленням побутового посуду та декоративних виробів. Їх оздоблювали унікальними візерунками. Особливістю цієї продукції були проста форма з яскравими та водночас стриманими орнаментами.
До прикладу, вироби з Вознесенська відрізнялися від подібних виробів з Київщини чи Полтавщини характерним рельєфним малюнком, який повторював мотиви степової природи. То були хвилі, злаки, зорі… А насичена мінералами червона глина надавала виробам теплої насиченої текстури.
Наприкінці ХІХ століття на Миколаївщині, як і в інших містах, з’явився фабричний посуд. Тож ця конкуренція змусила місцевих майстрів удосконалювати свої техніки та шукати нові дизайнерські рішення. Багато з них почали експериментувати з кольоровими емалями, які надавали виробам більш сучасного вигляду.
Радянська доба
Зі становленням СРСР гончарство на Миколаївщині значно змінилося. Від дрібного ремесла, характерного для кількох попередніх століть, воно перейшло до централізованого виробництва в умовах соціалістичної економіки.
На початку 1930-х років кустарні гончарі, які працювали в селах Миколаївщини, були об’єднані в так звані артілі. На приклад, у Вознесенську була створена артіль “Червоний гончар”. Згодом вона стала одним із найбільших центрів виробництва гончарних виробів у цілому південному регіоні.
Такі артілі забезпечували місцеве населення якісним побутовим посудом та створювали його для експорту в інші регіони. Гончарі працювали за планами п’ятирічок, виробляючи тисячі глечиків, тарілок і горщиків. Щомісяця. Уявляєте скільки це?
Середина XX століття стала переломним моментом для гончарства. У 1950-х роках у Миколаївській області були створені механізовані підприємства, які почали витісняти ручне виготовлення. До прикладу, в Баштанці запрацювала фабрика “Будпобут”. Вона спеціалізувалася на виробництві керамічних матеріалів для будівництва та побуту.
Тож тепер на зміну традиційним гончарним печам прийшли промислові конвеєри. Звісно це дозволило значно збільшити обсяги виробництва. Однак позбавило вироби унікального стилю. Того, що раніше було характерним лише для нашого регіону.
Та попри індустріалізацію, гончарство залишалося важливим елементом миколаївської культури. У 1970-х роках при районних Будинках культури організовували гуртки. Тут місцеві майстри навчали дітей і молодь традиційному ремеслу. Одним із таких центрів став Вознесенськ. Тут досі зберігаються архіви про діяльність гончарної артілі.
Відродження ремесла в незалежній Україні
Гончарство на Миколаївщині почало відроджуватися лише після здобуття незалежності України. Одним із найбільших центрів відродження став Сокологірськ. Тут у 1995-му році було створено студію “Кераміка Бугу”. Її засновник Андрій Ткаченко впровадив новаторські підходи до традиційного ремесла. Він поєднував етнічні мотиви із сучасним дизайном.
Водночас культурні фестивалі сприяли популяризації гончарства серед молоді. Яскравим прикладом є “Гончарний дивосвіт Півдня”, який тривалий час проводився у Вознесенську. Крім цього, гончарі Миколаївщини часто демонстрували свої вироби на виставках в Одесі, Києві та Львові, презентуючи унікальний стиль нашого регіону.
Гончарство на Миколаївщині в кінці першої чверті ХХІ століття – це не лише збереження давніх традицій. Це мистецтво, яке активно розвивається. Бо ж завдяки природним ресурсам, багатій історії та відданості майстрів наш регіон досі залишається важливим центром гончарної культури.