“Ми працюємо не за грамоти і медалі”: портрет миколаївського волонтера

Українські волонтери, починаючи з 2014 року, стали легендою. Часто жарти про те, що наші волонтери зможуть дістати навіть динозавра, лише підкреслюють, що для них майже немає нічого неможливого. 

Проте, волонтери – це такі ж люди, як і всі. Вони мають родини, які бажають їх бачити вдома, втомлюються від цілодобової праці, хвилюються і бояться. Але кожного дня роблять свою таку потрібну роботу. 

Журналіст нашого сайту mykolaiv.one поспілкувався з волонтеркою з Миколаєва Тетяною Колесніченко. Миколаївці знають її і в якості журналіста, тренера з кросфіту, а тепер і як волонтерку. Мама двох діток, тепер турбується не лише про свою сім’ю. 

(фото О. Сайковського)

Як волонтерство увійшло в життя спортивного тренера

Як розповіла Тетяна , усвідомлення того, що її допомога буде потрібною, прийшло ще 2014 році, коли в Україні почалась війна. Допомогала потроху, але не так системно. Переломним став саме лютий 2022 року. 

“Ми включились десь за тиждень чи за два, коли вже стало зрозумілим, що це станеться (вторгнення росії). Я почала збирати гроші на госпітальєрів. Я не хотіла абсолютно працювати з донатами, так як мені потрібно, щоб допомога доходила до адресата. Я запустила в інстаграмі, оскільки я вела людей по харчуванню, що я розпишу будь-який план тренування, якщо ви задонатите на госпітальєрів. 

Ось так ми два тижні пропрацювали. Коли 24 сталося, то я відправила родину одразу. Приїхала до зали (тренувальної) і шефу кажу: “Що робити?”. Він каже, що ми одностайно залишаємося і будемо питати, що потрібно зараз”, – згадує волонтерка про початок своєї роботи. 

Далі були “бандерівські смузі” в Будинку офіцерів флоту. Там наприкінці лютого 2022 зібрались всі, хто бажав долучитись до оборони Миколаєва. 

Потім волонтери почали ділитись за напрямками. Хоть займався гуманітаркою для цивільного населення. Адже до Миколаєва почали евакуюватись люди з навколишніх сіл. 

А хтось узяв опіку над ТрО та військовими. Тетяна якраз волонтерить для військових.

“Багато клієнтів мого клубу – 80% – це військові. Ми з ними працювали всі ці роки. І коли ми відвозили допомогу на блокпости, то я там постійно зустрічала всіх своїх знайомих. Ми розуміли, що якщо ми зараз підемо, то буде складніше допомагати. Кажуть, що гроші ж є, чому волонтери так тягнуть? Але часто треба щось знайти і швидко відвезти, бо немає часу. Тим більше, що зараз у хлопців може згоріти елементарно одяг, взуття, може згоріти все. Це треба поновлювати постійно і швидко це робити”, – зазначає волонтерка. 

Чи справді є “втома” від війни?

Триває четвертий місяць активних бойових дій. Багато хто і в Україні, і за кордоном помічає, що гуманітарки стає менше, а серед волонтерів помічається втома. Тетяна Колесніченко цього не заперечує. Волонтери – теж люди. Бути не одну добу на ногах, шукаючи необхідне спорядження і фінансування на нього, розробляючи логістику, – такий ритм витримає не кожен. Який вихід знайшли з цієї ситуації миколаївські волонтери? За словами Тетяни вони намагаються “перезавантажитись”.

“Наприклад частина нашої команди працює з психологами. І ми вирішили для себе, що таки потрібні волонтерські ротації. Нам необхідно хоча б раз на місяць виїжджати з міста і “перезавантаження” робити. Ми намагаємося виїхати за місто, посидіти на дачі, подивитися в небо. Ми чуємо, як працює арта. нам від цього спокійно. З ПТСР ми зараз всі зіштовхуємося. А далі буде гірше, тому що більшість людей, які включені, чи не включенів цей процес зараз, вони все одно переживають це”, – розповідає Тетяна. 

Тетяна поділилась, що сама вже пережила так звану апатію. 

“Вона накриває настільки, що ти навіть не хочеш рухатись. Ти лежиш, дивишся кудись в одну точку і думаєш, що коїться? Це ж просто страшне”, – згадує волонтерка. 

Особисте життя волонтера

Чи є у волонтера особисте життя?

Часто волонтерити йдуть цілими родинами. Допомагають і дорослі, і діти. 

Тетяна Колесніченко – мати двох доньок. Зараз її родина далеко від неї. В інтерв’ю Тетяна поділилась, що коли діти повернуться, то доведеться вибачатись. Частину їхніх речей їй довелось віддати в якості допомоги. 

“Перший місяць був складний власне для мене. Тому що діти десь, а ти тут. Роботи немає. Як воно буде – не зрозуміло, що їсти. Гроші закінчуються.  Я коли приїжджаю додому, то мені здається, що в моєму домі були мародери. У дітей немає матраців. Вони поїхали в перш три дні на ЛШМД. Всі ліжка складені, іграшки відправила переселенцям. Їхній одяг складений, кому потрібно передати. Власні речі у трьох місцях у Миколаєві, де вони можуть пережити все це і не згоріти”, – говорить волонтерка.

Волонтерські труднощі

Дехто вважає, що волонтером бути доволі легко. Отримав запит, розмістив пост у соцмережах і допомога потікла рікою. Насправді зовсім не так. Потрібно не лише знайти спонсорів, згодних викласти будь-яку суму. Чимало часу займає й пошук виробників та умовляння їх поставити продукцію зі знижкою. Про безкоштовне зараз лише мріють. Але є ще один момент, дуже важливий, коли допомагаєш військовим – це якість. Проте, намагаються виконати запити.

“У нас немає таких грошей, щоб закупити ноутбуки, генератори. Але ми намагаємося закривати хоча б, розмовляти з американцями, доносити, що це потрібно. Наприклад, закордонні організації хочуть працювати з цивільними, але не хочуть давати гроші на військових. 

Через мене проходять звичайні люди – миколаївці, як живуть, працюють зараз, налагоджують свій бізнес за кордоном, то вони донатять нам. Це постійні, раз на два тижні сума заходить і можна перекрити, замовити берці, кросівки, форму в тій кількості, яка перекриє те, що потрібно зараз”, – зазначає Тетяна.  

Окремо ділиться власним волонтерським досвідом щодо якості.

“Хто працює з перших днів, вони вже пройшли ці китайські турнікети, які ламаються другому оберті. Неякісні пігулки, де постійно потрібно моніторити термін придатності. для цього наприклад в нашій команді є фармацевт Наталочка. Вона працює, постійно перебирає. 

Для нас важливо не те, що ми мільйонними партіями закупали іі передавали, а щоб це було якісно і адресно. Тобто не на частину, щоб воно там було складено і лежало. А конкретному бійцю, на конкретну позицію”. 

Волонтери ГО “Rebel volunteers”, до якої входить і Тетяна Колесніченко не шукали підтримки у влади. Все роблять власними силами. Просто зрозуміли, що можуть бути корисними саме тут. Це – їхній власний фронт. 

“Ми не працюємо за грамоти і медалі. У мене взагалі не було думок, щоб виїхати. Чому я маю полишати свій дім? Я цього не хочу,  я буду боротися до останнього на тому фронті на якому можу допомогти”, – підсумовує Тетяна Колесниченко. 

(фото зі сторінки Т. Колесніченко)

More from author

Прифронтовий урожай

Через військову агресію росії проти України на весь світ чекає одна з найважчих продовольчих криз у світі. Головною причиною виникнення продовольчої кризи у світі...

Як у Миколаєві готують житло для внутрішньо переміщених осіб і громадян, які втратили оселі через війну

Миколаїв хоча й розташований фактично в зоні бойових дій, проте тут знайшли прихисток жителі навколишніх сіл. Як відомо  під обстрілами майже щодня перебувають Лимани,...

Зародження друкованої справи у Миколаєві

Хтось скаже, що час газет відійшов у минуле. Всі сучасні люди зараз дізнаються про новини з інтернету, а газетних кіосків вдень з вогнем не...